Неділя, 19.05.2019, 11:38

Вирішальненська ЗОШ І-ІІІ ст.
Лохвицької районної ради Полтавської області            

Посередній учитель викладає.  Хороший учитель пояснює. 
Видатний учитель показує. Великий учитель надихає.

 Вільям Уорд

Ви увійшли як Гость |Група "ГостіВітаємо Вас!
Головна | "КЛИО" | Мій профіль | Реєстрація | Вихід | Вхід
Адміністрація Вирішальненської ЗОШ І-ІІІ ступенів вітає всіх учасників навчально-виховного процесу із закінченням зимових канікул! Бажаємо всім гарного настрою, творчого натхнення у праці та навчанні і великих здобутків на районних предметних олімпіадах, змаганнях та різноманітних конкурсах!
» Меню сайту

» Прогноз погоди
Вирішальне

» Міні-чат

» Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

» Інформаційий блок

Початок роботи сайту:

24 червня 2009 року

- - - - - - - - - - - - - - - - - -

- Відповідальний за функціонування сайту– директор школи П’ятницький О.А.

- Відповідальний за наповнення сайту школи – заступник директора з навчально-виховної роботи Гузь В.І.

- Відповідальний за набір наданих матеріалів – секретар Куць С.М.

- Відповідальний за сторінку новин – педагог-організатор Горященко В.О.

- Коректор – учитель української мови і літератури Кузьменко Н.А.


» Для дітей

Робота пошукового загону "Кліо"
Вирішальненської ЗОШ І-ІІІ ступенів
(керівник - учитель історії Горбуля Н.П.)
 
Всеукраїнська історико-краєзнавча акція учнівської та студентської молоді
«Шляхами подвигу і слави»
 
Склад пошукового загону
1. Перебийніс Аліна – командир
2. Мироненко Наталія – літописець
3. Бешта Віктор – редактор
4. Черноштан Павло – фотограф
5. Пугач Мар’яна – кореспондент
6. Мельник Віктор – кореспондент
7. Іванішенко Олена – кореспондент
8. Чурікова Ірина – скарбник
План
1. Вступ
2. Спогади про окупацію
3. Спогади про перебування у концтаборі
4. Спогади остарбайтерів
5. Висновок
 Вступ
     Пам’ять людська... Ти могла б убити нас, коли б не було рятівної здатності забувати. Багато малих і великих подій заховала ти назавжди в своїх архівах. Та є сторінки історії, є такі дати, що ніколи не припадуть пилом забуття, бо перейняті вони болем не одного покоління.
     Зберігаєш ти в собі і страшне 22 червня 1941-го, і щемлячу мить, коли герої „Прапороносці” О.Гончара промовляли: „Кордон! Ми знову повернулися сюди, і вартовий став на тому самому місці, де він стояв 22 червня 1941 року. Ми живі, змужнілі і досвідчені”. Змужнілими і досвідченими, сильними, молодими і дужими зустріли 9 травня 1945-го ті, кого називаємо сьогодні ветеранами Великої Вітчизняної. Тоді вони були солдатами великої армії. А сьогодні... Мало їх залишилося, не дають спокою незчисленні рани, болями живе пам’ять. Про що ж пам’ятають наші ветерани? Не йдуть, напевне, з пам’яті довгих 1418 днів і ночей, не залишають серце полеглі побратими. І гортає пам’ять свої скорботні сторінки...
     Пам’ятають, як чотири українських фронти від полісських боліт до самого Чорного моря знялись помахом єдиної руки й рушили на захід, як громили його й гнали його так, як не гнав ще ніхто й ніколи. Як чекали тоді на тебе синій Дунай і Золота Прага! І ти прийшов. Разом зі своїми товаришами простяг на щедрих долонях народам Європи мир, волю, життя. Щоб про тебе не говорили сьогодні, - не завойовником, а визволителем прийшов ти в Європу.
     Працюючи з книгами Вічної слави, ми виявили, що було три хвилі призову наших земляків до лав Радянської Армії на фронти Великої Вітчизняної війни:
 – І - початок війни 1941 рік;
 – ІІ - після визволення нашої території 1943 рік;
 – ІІІ – 1945 рік.
    Наші земляки воювали і в Білорусії, і під Москвою, під Сталінградом і на Курській дузі, звільняли Київ і країни Європи, воювали на Далекому Сході з Японією. Одні загинули в перші дні війни, а інші - в день Перемоги.
     Учнями Вирішальненської ЗОШ зібрано і оформлено альбом спогадів учасників Великої Вітчизняної війни. Під час пошукової роботи учнями було виявлено учасника параду Перемоги в Москві у 1945 році Старова Івана Григоровича (1919 – 2003). Він є уродженцем м. Жердевка Тамбовської області. Після відставки в 1947 році проживав на території с. Вирішальне.
     Цікавою є біографія Старішка Івана Микитовича (1919 – 2001), уродженця с. Петровороменки Гадяцького району. Після війни проживав у с. Перевалівка. Він був посмертно нагороджений орденом Леніна за оборону Москви, бо ім’я потрапило у списки загинувших. І нагорода знайшла його аж через довгих 40 років. Крім цієї нагороди Старішко І.М. мав ще й інші: орден Олександра Невського, орден Вітчизняної війни ІІ ступеня, численні медалі. І як не згадати слова Олеся Гончара, що у справедливих армій, а це рівнозначно і солдат цих армій, долі завжди щасливі. Нашого земляка Батьківщина ні в чому не обділила, бо воював офіцер Старішко не задля нагород, не задля якихось особливих вигод, він просто по-синівському вірно виконував свій солдатський обов’язок.
    Спогади записані зі слів Хоменко Надії Кіндратівни, 1928 р.н. (с. Перевалівка).
     У дворі була велика яблуня, і біля тієї яблуні Надія Кіндратівна та ще дві сім’ї викопали окоп, щоб ховатися від поліцаїв. Було, що курка знесе з десяток яєць, і зразу ж неси ті яйця, щоб продати і купити у німців хоч стакан солі. Інколи ходили на поле і збирали колоски, але бувало й таке, що німці їхали з льоткою і били людей. Як тільки німці починали бомбити село і свої відступали, три сім’ї ховалися в окопі під яблунею. Було дуже страшно, коли німці заходили і вимагали, щоб їм дали їсти. Як наша армія перемагала німців, і німці відступали, то в селищі була вузька дорога, то німці палили хати через одну. А сім’я Надії Кіндратівни познімали двері, щоб хоч вони осталися. Коли почали палити хати, то бабуся Надія Кіндратівни взяла ікону і почала молитися, тоді хату не спалили. Було в сім’ї порося, то німці обсмалили його і не з’їли. У селі було віяло, щоб молоти зерно, то німці наймали людей, забирали хороше зерно, а погане віддавали людям. Дідусь Надії Кіндратівни збирав качани, молов їх, змішував з висівками і пекли хліб. Коли американці дізналися про те, що розпочалася війна, то наступили на німців з двох фронтів, бо злякалися, що німці підуть на них. Після цих подій люди почали запасати сіль мішками. Там, де зараз живуть Ширшаки, жив дід Мусенко, і в нього було двоє синів. Їм 5 – 7 років, так вони їли на полі спориш.
     Барабаш Віра Григорівна народилася 29 грудня 1923 року. У 1942 році, коли їй виповнилося 19 років, німці забрали Віру Григорівну і вивезли до Німеччини. Дівчина потрапила у концтабір «Освенцім». На її руці назавжди залишився номер 65264, який у концтаборі замінив їй ім’я і прізвище. Саме там її вперше закували в кайдани, постригли і одягли в смугастий одяг.
     Ці роки, що провела Віра Григорівна у концтаборі, були для неї проклятими. З неї, молодої гарної дівчини, знущались фашисти, примушували їсти тирсу. На її спині й досі залишилися шрами від побоїв. Три роки дівчина перебувала під наглядом фашистів. А коли закінчувалася війна, її, разом з іншими полоненими, вивозили американські війська. Вірі Григорівні не хочеться згадувати про ті роки великого горя. У неволі вона дуже сумувала за своїми батьками. віра Григорівна згадує свою подругу, яку разом з нею вивезли до концтабору. Її звали Любов Микитівна. Фашисти жорстоко над нею знущалися: заставляли їсти землю і дуже боляче били. А одного разу її і деяких дівчат забрали. Їх вивезли в поле, а це було взимку, і почали знущатися з них. Любов Микитівна втратила ногу. Хоч зараз її вже і немає, але як сумно згадує про це Віра Григорівна.
     А як боляче було, коли випікали номер на її руці. Віра Григорівна говорить, що у цьому таборі було більше 70540 полонених віком від 19 до 26 років. Дуже багато людей не вижили після ув’язнення.
     Зараз Віра Григорівна мешкає у с. Вирішальне по вул. Філатова. Їй 78 років. Це добра, щира бабуся, навіть прабабуся. Вона має двох дочок, які теж мають свої сім’ї. Її чоловік помер вже після війни. Та попри всі життєві негаразди ця жінка живе, даруючи оточуючим добро і тепле слово.
    Лукмасло Оксана Іванівна. Дівоче прізвище – Недождій.
    Народилася у селі Грем’яче 27 квітня 1927 року. Проживає в селищі Вирішальне. До Німеччини вивезли 23 вересня 1942 року. Проживала у Берліні – столиці Німеччини. Працювала на залізниці, прибирала у вагонах. Ставлення німців було дуже погане. Працювала разом з іншими день і ніч, тому що потяги в той час ходили досить часто. Годували погано. Їли всього один раз на день: капусту, буряки, моркву. Німці знущалися з молодих дівчат, часто били. Якщо один провинився, то всіх залишали без їжі, працювали вдвічі більше, а могли і вбити. Жили в бараках у таборі. Там було брудно, стояв неприємний запах, водилися клопи, які не давали спати. Барак був дуже тісний, а людей багато. Страшно було й жити, бо постійно літали літаки, вибухали бомби.
     Одного разу сталося нещастя: зайнявся барак. Вибратися було майже неможливо, тому що він був обгороджений колючим дротом, щоб ніхто не міг втекти. Коли барак загорівся, я була у ньому. Врятував мене пожежник, коли побачив, що я горю. Після цього випадку я потрапила в лікарню, а потім знову в табір. На другий день налетіли літаки і нам довелося ховатися. Три дні ми не виходили зі схованок.
     25 квітня нас звільнила Червона армія. Відкрили підвал, завантажили на машину і хотіли вивезти за лінію фронту. Машина була німецька, водій – німець. Двоє наших солдатів охороняли людей. Завезли всіх у ліс, а тут проходила лінія фронту. У лісі було багато снарядів, які зірвалися саме в цей час. Машина вибухнула, багато людей загинуло. З 80 чоловік вижило лише 30. Недалеко від цього місця знаходилося сховище, в якому я і врятувалася. Коли навколо усе стихло, ті, хто вижив, переночували в порожньому будинку. Вранці ми вийшли на вулицю і нас забрали армійці. Десятеро дівчат забрали у господарство Червоної армії, де були корови, кури, гуси. Я працювала на кухні. Варила їсти солдатам. Мешкали там всього два тижні. Незабаром вийшов наказ вивезти тварин. Приїхали машини і всіх тварин завантажили. Дівчат, серед яких була і я, повезли лісом. Там відбувся бій, німці зустрілися з нашими. Багато людей було вбито. З лісу ми виїхали на дорогу. Нас висадили з машини і залишили напризволяще. Дорогою ми зустріли російську жінку, яка посадила нас на іншу машину і вивезла за 250 км від лінії фронту. Там проходили потяги. Ми сіли у товарний вагон і проїхали ще 50 км. На станціях вантажили поранених солдатів і везли в тил. Ми їхали разом з ними, доглядали їх, годували, писали листи додому. З ними і переїхали кордон. Доїхавши до Бреста, солдатів висадили у шпиталі, а ми залишились на станції, бо не могли поїхати в Україну. Ми не мали потрібних пропусків, тому довелося повернутися на кордон. Там нам видали пропуски. І так ми, доїхавши до Бреста, купили квитки до Києва. 25 травня я була у рідному Грем’ячому.
     Разом зі мною було 36 чол. з Грем’ячого. З них живими залишилися двоє і я третя. Це Гриценко Олена і Басука Олена.”
     Лише 3 чоловіки з 36-ти! Який жах! Яка сумна доля спіткала наших українців. Скільки горя, болю, страху пережила Оксана Іванівна, та все ж вона сподівалась, вірила і змогла. Змогла вижити, витерпіти і повернутися в рідне село, на рідну Україну. Народити трьох чудових дітей і діждатися онуків.
     "Я, Мусенко Євдокія, народилася 13 березня 1925 року у селі Перевалівка. 18 листопада 1942 року вивезли мене в Австрію. Працювала на м’ясокомбінатній фабриці "Цімеряан”. Ми потрапили в місто Берн. Жили в бараках. Працювала там з 18 листопада 1942 року по 8 квітня 1945 року. У таборі було 300 чоловік. Працювали разом з німецькими жінками, які нас навчали. Деякі були хороші і ставилися до нас добре, а деякі навпаки – погано. Іноді вони дарували нам подарунки: брожки, заколки, хусточки. Коли жінки їли, то ділилися з нами. На фабриці ми намагалися вкрасти м’яса і там же його з’їсти, щоб ніхто не бачив. Якщо ж хтось із німців це побачив, то тут же били викрадача по пиці. Працювали ми по 16 годин на добу. Годували нас переважно бруквою. На свято давали їжу кращу: булочку з компотом. Вночі, коли ми спали, нам надокучали клопи. Їх була сила-силенна. Також було безліч щурів і мишей.
     Звільнили нас наші солдати. Ми тікали в ліс, переночували в бункері. Нас повантажили на машину і відвезли на вокзал. Там налетіли літаки, бомбили наших. Ми сховалися в підвалі. Через деякий час він завалився. Тільки декому вдалося врятуватися.
     Серед односельців були: Лобода Катерина, Залізняк Поліна, Сурело Пріська, Мотренко Галина, Поцяпунка Варвара, Півень Микола, Солоха Ніна, Барабаш Олександр.”
     Тяжкі роки випали на долю Мусенко Євдокії. Вистраждала, виплакала, та все ж залишилась живою. Але й досі не дають спокою ті страшні роки Другої світової війни. Перед очима спалахи, кров, страх, тьма, трупи солдатів, земляків. І скільки б часу не пройшло, ніколи не забудеш тих вистражданих років неволі.
     "Я, Больбот Килина Михайлівна, народилася 23 квітня 1925 року в селі Високе. На той час це село входило до Перевалівської сільської ради Сенчанського району. Вивезли мене до Німеччини 28 травня 1943 року. А саме вигнання з села Високе почалося в 1942 році. Спочатку троє дівчат поїхали добровільно, а потім німці почали примушувати людей їхати до Німеччини. Брали переважно молодих, бездітних. Накази окупаційного режиму виконували старости. Більшість людей забирали на роботи 1925-го, 1926-го,1927-го років народження.
     Я була вивезена разом із Синило Уляною Ільківною (нині проживає в Запоріжжі). Нас відправили у місто Червонозаводське, ми пройшли комісію (нас там було багато) і після цього заперли у порожньому будинку. Вранці німці всіх повантажили у товарні вагони і відправили до Німеччини. Їхали ми місяць. У Німеччині мене взяли на роботу до бауера в сільське господарство. У хазяїна було 15 корів, телята, багато землі. Мене привезли у село Кляншварц і поселили на другому поверсі. У сім’ї бауера жила його мати, дружина і син. Хазяїн був заможною людиною з багатою землею. Я дуже боялася господарів, тому виконувала усі їх накази: поралася біля свиней, корів, телят; працювала на землі; гралася з їхнім сином. Крім мене, у бауера працювали росіянин, француз, німкеня. Господарі мене не били, їсти було що, але і працювати доводилось дуже багато.
     Звільнили нас американці 1945 року. Повантажили на машину і вивезли до міста. Усіх звільнених зібрали в одному місці. Багатьох дівчат забрали працювати при військовій частині радянської армії. Там я працювала ще довгих три роки пралею, свинаркою, куховаркою.
     Серед односельців були: Бабенко Надія (дівоче прізвище Яцун) 1926 р.н., Біла Марія Леонтіївна 1926 р.н., Гуслістак Олександра, Коваленко Василина.”
      Ще один спогад, ще одна доля. Така ж жорстока і несправедлива, сумна і відчайдушна. Ще одне втрачене щастя, втрачені роки життя. Але дяка Богу за те, що хоч деякі люди поверталися живими і здоровими з тилу ворога. І нам залишається сподіватися, що повоєнні роки принесли Килині Михайлівні лише щастя, а ті події відійшли далеко в минуле.
     Не оминула біда і Ковтун Варвару Олексіївну.
     "Я, Ковтун Варвара Олексіївна, народилася 17 грудня 1923 року в селі Бодаква. Коли мені виповнилося 18 років, мене і чотирьох моїх сестер забрали до Німеччини. Дорога була дуже довгою і далекою. Везли нас у товарних вагонах 10 днів. Зупинились ми у місті Бреславі. На вокзалі нас видавали хазяїнам. Мене взяли до себе на роботу господарі Бред і Бруно. Вони мали трьох діток, яких я доглядала. Звати їх було Кізяла, Матін і Норбет. Запам’яталася одна робота: діти і господарство. Мови я їхньої не розуміла, лише відкликалася на своє ім’я Вірга. У господарів я пробула 5 років, і одного дня, 9 травня 1945 року, наші господарі втікали з села, бо почули, що сюди йдуть наші солдати. Кликали мене з собою, а я відмовилася і з радістю повернулася зі своїми товаришами додому. Це було 20 червня 1945 року.”
     Яка це радість повернутися до рідного села, рідної домівки, зустріти рідних людей. З яким сяйвом в очах Варвара Олексіївна згадала день свого визволення. В кінці своєї розповіді жінка сказала:” Я живу сучасним, думаю про майбутнє, але не забуваю й минулого!”
 
 Висновок
     Проходять дні, відлітають у вічність роки. Все далі в минуле відходить Друга світова війна. Але й досі болять рани в душах її жертв, які перенесли тортури, тяжку каторжну працю. А потім – приниження на батьківщині.
     Саме Україна зазнала найтяжчого демографічного удару, оскільки її трудові ресурси переорієнтувалися для потреб методом силового тиску окупаційних властей.
     З кожних п’яти схоплених лише один залишився в живих. Кожна третя жінка – невільниця не пізнала щастя материнства.
     Найбільш несправедливим є те, що ці люди, які втратили найкращі роки – роки молодості – втратили здоров’я, втратили віру, перенесли страждання, витерпіли приниження, - залишилися фактично без компенсації.
     У роки гітлерівської окупації з України на примусові роботи до Німеччини було вивезено близько 2,5 млн. мирних громадян. На сьогодні виплати від уряду Німеччини одержали понад півмільйона осіб. А понад 1,5 млн. пішли в небуття ні з чим.
     В Україні діє Український національний фонд "Взаєморозуміння і примирення”, створений Кабінетом Міністрів України 16 червня 1993 року.
    Фонд діє як благодійна миротворча організація, сприяє зміцненню взаєморозуміння між народами і користується державною підтримкою.
     Працюючи над даною темою, ми впевнились, що в історії немає і не може бути малозначних періодів, подій, фактів і облич. Велике і мале, постійне і перехідне – все заслуговує увагу, бо все в історії пов’язане з долями людей, в тому числі і тих, про чиє життя наша робота.
     Минулого забувати не можна. Про нього слід розповідати і писати, поки ще живі свідки війни. Мир і спокій у світі будуть непорушними, коли ми разом із старшим поколінням активно зміцнюватимемо дружні стосунки з народами світу, робитимемо все, щоб трагедія Другої світової ніколи не повторилася.
» Пошук

» Календар
«  Травень 2019  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031

» Друзі сайту
Чутівська ЗОШ І-ІІІ ст.
Пісківська ЗОШ І-ІІІ ст.
Безсалівська ЗОШ І-ІІІ ст.
ВО Лохвицької РДА
Кременчуцький НМЦ

» Корисні посилання
ПОІППО
Острів знань
ЗНО

» ...

» ...

» ...

» ...

» ...

» Архів записів

Шановні відвідувачі! Ми раді вітати Вас на нашому сайті! Сайт Вирішальненської ЗОШ І-ІІІ ст. - однієї з найкращих шкіл Лохвицького району, призначений для вчителів, учнів, їх батьків та випускників минулих років. Ласкаво просимо відвідати наш сайт та залишити коментарі й повідомлення.


Сайт Вирішальненської ЗОШ І-ІІІ ступенів © 2019
Rambler's Top100